Московія - продукт Орди, країна, яка завжди нищила Русь
Як склалося переконання, що “Татаро-Монгольське іго” закінчилося в 1480році? Що таке особливе сталося в 1480 році? Через так зване “Стояння на Угрі”? Гордовите потрясання повітрям двома ординськими арміями? Одна з яких зберегла ординське Православ’я, що мутувало в Московське, а інша — знайшла собі нового пророка і прийняла Іслам? Московські історики стверджують, що Золотоординське іго нібито закінчилося наприкінці XV століття, доводячи це тим, що Москва нібито припинила платити данину Орді.
Насправді все було дещо інакше:
У 1480 році духівник Івана ІІІ, архієпископ Вассіян називає великого князя московського “Великої Руської країни царем” і звільняє його від клятви вірності Ординському царю.Але як же тоді бути з Кримським царством? Як бути з Кримом?
Москва продовжувала платити данину Орді, а саме Кримській орді, практично аж до 18 століття!
Як бути з цим фактом? Бути з фактом того, що навіть захоплення Москвою трьох головних ісламських царств Орди: Казанського царства, Астраханського і Сибірського -зовсім не значило її перемогу над Ордою. Бо залишалася Кримська орда на підкорення якої у Московської орди сили не вистачило.
Більше того, після захоплення Казані, Астрахані і Сибіру, Кримський цар Девлет Герей довго вимагав від Грозного звільнити окуповані ним території, а коли той не задовольнив його прохання, просто прийшов і спалив Москву в 1571 році.
При цьому він писав Івану:
“Палю і спустошую все через Казань і Астрахань, а цілого світу багатство зрівнюю з прахом, сподіваючись на велич Божу. Я прийшов на тебе, місто твоє спалив, хотів вінця твого і голови, але ти не прийшов і проти нас не став, а ще хвалишся, що “я московських государ”! Були б у тобі сором і дородність, то ти би прийшов проти нас і стояв”. Ошелешений розгромом Іван Грозний у посланні-відповіді відповів, що погоджується передати під кримський контроль Астрахань, та Казань повернути Гиреям відмовився, але запропонував Девлет-Гирею відкуп, і, як пише Карамзін, передав царю Девлет-Гирею на його вимогу одного знатного кримського полоненого, який в московському полоні прийняв православ’я.
Можна, звичайно, припустити, що мова йшла про Касимівського хана Симеона Бекбулатовича, якого пізніше Іван Грозний вінчав на царство, але правда це чи ні, невідомо.
Відомо тільки, що завдяки такому хитрому ходу Іван Грозний надав легальності московському трону, що не міг бути визнаний ні древнім, ні родовим, ні законним, бо всі правителі Московії до великородного стану особливо не належали. В той час як Бекбулатович був прямим нащадком Чінгісхана і тим, що він побував на троні Москви, він його своєрідно легалізував, після чого, через рік, знову повернув його Грозному.
Такі ось пироги.
Так що Велика Православна Орда - Московія була васалом Орди не 300 років, а без малого всі 500!
Реально Московія-Росія як суверенна, самостійна країна з’явилася лише у 18 столітті і, знову ж таки, завдяки старанням Петра Першого.
Хто вам сказав, що Татаро-Монгольське іго закінчилося?
Москва — продукт Орди
У 13-16 століттях Московія нічим не відрізнялася від інших васальних князівств Орди. Дуже мало відрізнялася Московія і від Казанського, Астраханського і Сибірського царства, якими, як і Москвою, правили знатні татаро-монголи.
При цьому, що дивно, незважаючи на те, що в Московії в 15 столітті, на відміну від іншої Орди було Православ’я, воно жодним чином не було подібне до тих вірувань, які були в мешканців Русі, Новгорода і Пскова, білорусів і українців.
Правителі Москви, хоча і були православними, але надавали перевагу одягу східному і на всіх офіційних прийомах носили арабські тюрбани і криві шаблі.
Та що знать, і самі московити ходили в східному одязі, а жінок тримали під замком в теремах (гаремах), при чому жінкам при виході на вулицю слід було за східним звичаєм заслоняти обличчя чадрою.
Жінок за мусульманським звичаєм не допускали в храми і вони молилися біля стін храмів. У Московії царював суворий сухий закон, а при зустрічі московити вітали один одного словом “Салам”, скорочено від традиційного мусульманського вітання “Ас-саляму алейкум”.
Нрави в Московії відпочатку були винятково мракобісні, засуджувалася будь-яка освіта. Фактично в такому жахливому становищі отримав її перший навчений князь Московії Іван Грозний.
Церква в Московії того часу була несторіанського толку, дуже сильно авторитарною, чим і відрізнялася від “демократичної” РУСЬКОЇ. Найважливішою її догмою було призначення царя представником Бога на Землі, Карою Небесною.
Відповідно, як найближчій до Бога людині, царю дозволялося все, і, звичайно, якщо цар фактично це бог в людській подобі, то раби Христові, всі без винятку — його раби, ну і так далі...
Cаме тому несторіанський православний Іван Грозний перетворив чужу для нього Софію Полоцьку в купу каміння і зробив на ній солдатський нужник!
Відносини ж ісламу і християнства — окрема і серйозна тема для обговорення. В межах цього матеріалу можна лише відзначити, що Мухаммад оголосив Ісуса Христа своїм попередником — посланцем єдиного Бога, що нині перебуває на четвертому Небі (сам Всевишній — на сьомому Небі), куди вознісся живим. Є в сучасній науці і тези, що відкрито заявляють про те, що іслам виріс з несторіанства. Так що до цієї теми я обов’язково повернуся пізніше.
До 18 століття Московська релігія забороняла будь-яке спілкування з іновірцями!
Московські государі відчували купу незручностей від зустрічей з різноманітними єретиками і простолюдинами, до яких вони зараховували всі без винятку монарші доми Європи!
І тому, по велінню Церкви, з особливою прискіпливістю проходили обов’язковий ритуал омовіння рук, щоби змити гріхи від дотику до “невірних”.
Цей по суті принизливий звичай дуже детально описав Папський легат Посівин, який побував при дворі Івана IV.
Освічена Москва
Москва окрім своєї глибокої релігійності славилася і своєю безграмотністю. Аж до Петра історики не знаходять і найменших слідів шкіл, існування яких було повсюдним на Русі.
У 16 столітті архиєпископ Новгородський Генадій констатував, що священники ним рукоположені ні писати, ні читати не вміють, та й молитов, навіть головних не знають. Безграмотність священиків і монахів на Московії була повсюдною, про що неодноразова згадує у своїй “Історії” В.О. Ключевский.
Московське православ’я було настільки дивною сумішшю, що шведський учений Ботвид, який відвідав Москву в 1620 році всерйоз задувався над питанням: А чи християни московити взагалі? І дав на це питання заперечну відповідь!
Максима Грека, якого прислали на початку 16 сторіччя з Костянтинополя для виправлення Православних церковних книг, зустріли в Московії в штики. Особливо він став не милий на Московії після того, як виявив величезну кількість “ляпсусів” у релігії московитів і повстав проти їх переконань.
Передусім його обурило твердження, що сонце не заходило протягом цілого тижня після воскресіння Христа, і проти повір’я, що на берегу Йордана єхидна охороняє заповіт Адама і т.д.
За таку “безграмотність” єретика Максима Грека заслали в монастир, де і зайнялися настановленням на шлях істинний.
Московська церква забороняла до початку 18 століття всі пізнавальні книги Європи, а особливо ті, які відали про такі бісівські науки як: арифметика, астрономія, географія, музика — бо вони “неблагополучні і приносять шкоду людині”.
Для чого ж московські правителі перешкоджали просвіті своїх холопів?
Пояснювалося це не глушиною Заліською і не дорогами, яких на Московії ніколи не було, а тим, що розуміли вони, що керувати забитими і зашуганими, релігійно затумканими рабами набагато простіше, ніж грамотними простолюдинами, про що свідчили справи європейські, де занадто розумні простолюдини постійно щось намагалися довести: що Земля крутиться навколо Сонця, що Земля кругла, а так недовго додуматися і до того, що Бога немає! А якщо Бога нема, то і цар — не самодержець, а звичайний брехун!
Взагалі, ніяк це нікого не влаштовувало, тому всіх, хто відчував тягу до наук обов’язково страчували, зберігаючи тим самим ту саму пресловуту духовність у рабах.
Та й знання основ арифметики заважало оббирати населення як липку. Як писав Карамзін у своїй “Історії Держави Російської”: “...дякую Орді, пішло знання про обчислення людей, установлення поголівної дані і обкладання різними податями раніше невідомими. І збирані нібито для царя податки, хитрістю Москви оберталися в особистий дохід. Баскаки, спочатку тирани, а потім мздоімні друзі наших володарів легко могли бути обмануті у важких розрахунках. Народ скаржився, одначе платив; страх позбутися всього шукав нові способи надбання...”.
Володимир Білинський у своїй книзі “Країна Моксель” відмічає:
“Ця думка зайвий раз підтверджує, що протягом усього періоду татаро-монгольського існування, тобто до XVII століття, московські князі були особисто зацікавлені тримати народ у жахливому неуцтві, щоби більше красти під маркою Ординських податків.
Московський князь і його «камарилья» самовільно встановлювали податки, обкрадали своїх підданих понад міру, заодно обкрадали і Орду у податках.
Тільки історична необхідність сприяє розвитку науки, освіти, культури, сприяє проведенню широкомасштабних реформ. Тут також ми бачимо зворотнє. Московські правителі, поставивши перед собою ціль збагачення, були зацікавлені в збереженні відсталості народу, щоби не зустрічати спротиву.
У грабунках, під виглядом так званого “збирання землі російської”, московський князь взагалі не рахувався з мораллю навіть дикого звіра — не чіпати зайвого. Він гріб під себе цілковито все”! “Російська “державність” є пряме повторення хансько-ординської влади, успадкованої від Золотої Орди”!
“Московські князі сліпо скопіювали порядки жорстокої східної тиранії. Московія — це грабунок, зрада сусідніх князівств, деспотизм необмежений”.
Нова Орда, зі столицею в Москві повністю зруйнувала і пограбувала всі підкорені нею міста і країни. Були повністю знищені культура і ремесла Новгорода і Пскова. Особливо знищувались і переслідувалися люди великого розуму.
Ось вам і “централізація влади Русі”, про яку так голосно репетують зараз історики сучасної “традиційної” “православної” Росії.
Їхня горезвісна “державність” - на ділі виявилась азіатським обожествленням царя — деспота, який стоїть над суспільством, коли як людина в цьому суспільстві є ніким і звати її ніяк, і не має вона ні права, ні голосу, ні імені, ні звання — просто раб.
Сам Карамзін, а він, взагалі — історик промосковського толку:
“Починаючи з 13 століття Московія не лише не просунулася вперед у громадянському законодавстві, але й, здається, відступила, назад до первісного невігластва народів у цій важливій частині державного благоустрою”!
Тобто Москва не лише зовнішньо і внутрішньо стала Ордою, але й деградувала далі!
Рятівна “рокировка”
Як не хотів Іоан Грозний стати царем, чого він тільки не робив: і фактично владу в Орді захопив, і книгу про своє походження від Октавіана Августа написав, але не визнавала його ні Європа, ні Крим. Як Грозний не старався, але в московських храмах і після підкорення Орди продовжували молитися за єдиного царя — великого Кримського Хана (Царя Царів), і лише потім згадували свого Івана.
Захоплення Казані і Астрахані Московія здійснила з мовчазної згоди Кримської Орди. Визнавши себе молодшими братами роду Гиреїв, московські князі не просто визнали Кримських ханів своїм царями, але одночасно отримали підтримку і заступництво Гиреїв, а також певні права і обов’язки у “збиранні землі золотоординської” в нову єдину державу на чолі з нащадками роду Чингисидів — Гиреями.
Цар Гирея заохочував і вітав військові дії Івана IV, оскільки перед родом Гиреїв стояло головне завдання — зібрати воєдино володіння Великої Золотої Орди. Московський князь, з дозволу Криму, цим і займався.
Після розгрому Великої Орди Кримським ханом у 1502 році саме Гиреї, як переможці і нащадки Чингисидів, стали царями в Новій Орді.
Московія з цим не лише погодилась, а й усіляко сприяла сходженню на трон Гиреїв, для чого безперестанно вела з Казанню війну.
Більше того, той же Іван ІІІ, ї вірності Москви новій династії кримських царів. Після чого Московія платила данину Кримському ханству, як своєму суверену і господарю аж до 1700 року.
Від дані вона була звільнена тільки завдяки Петру, який вів безперервні війни з Османською імперією. І коли та запросила мир, виторгував у неї Азов з усілякими старими і новими, уже побудованими містечками, і підписав документ, згідно з яким Кримський цар повинен був відмовитися від дані, які до тих пір платила йому Москва!
Тобто, якщо говорити про “незалежність” Московії, то вона як така не відбулася. Петро саме війною підкорив своїх господарів, розірвавши клятву вічної вірності, дану його предками.
Але чи був вигідний союз укладений Москвою з Кримською ордою всі ці роки?
Безумовно — так!
Московія, не дивлячись на данину, отримувала від кримських царів регулярну військову і політичну підтримку у всіх ведених нею війнах! Всі успіхи Івана Грозного в Лівонській війні фактично зводилися до вмілого використання ним союзу з Кримом. От тільки Грозному цього було мало! Він почував себе обділеним увагою. “Цар царів” не міг жити в тіні Кримської Орди.
Тому в 1561 році він зістряпав нехитрий документ, а саме, так звану “Несправжню грамоту” Константинопольського Патріарха, згідно з якою Іоан IV визнавався прямим нащадком візантійських імператорів!
Ця жива грамота стала важливим додатком до “Статечної книги” також вигадана московськими церковними владиками, і мовила вона про посягання Івана IV на спадок древнього титулу Візантійського кесаря! Тобто, Московський князь зробив себе офіційним спадкоємцем Константинополя (щоправда сам Константинополь про цю “Грамоту” не знав, або ж знав, але визнавати підробку не хотів).
Коли про це бажання московського князя зайняти трон Константинополя донесли кримському царю, який небезпідставно вважав Івана IV своїм підлеглим, він дуже обурився і став вимагати від Івана IV відповіді. Помітьте, починаючи з 1473 року, коли Іван ІІІ на Біблії склав присягу кримським Гиреям, до 1563 року між Кримською Ордою і Московією не існувало жодних серйозних протиріч. Кримський владика навіть дозволив Івану Грозному в 1552 році захопити Казанське, а пізніше, в 1554 році, Астраханське Царство.
Але після заявки на трон Константинополя, починаючи з 1563 року стосунки між Московією і Кримською ордою стали різко змінюватися, і в 1570 році турецький султан навіть став вимагати входження Московії до складу Османської Імперії!
“З 1563 по 1570 рік Іван даремно намагався попередити татарське нашестя... Безуспішно посли його, як Нагой і Ржевський, являлися до хана з миролюбними промовами і чудовими подарунками... Але султан вимагав повернення Казані та Астрахані і визнання Московської держави підвладною Порті”. К.Валишевськой “Іван Грозний”, с.224.
Хитрість і вигадливість Івана IV обернулася проти нього. Хан Гирей, при підтримці турецького султана, вирішив провчити норовливого клятвопорушника, який посягнув на титул царя, і в 1571 році послав свої війська на Москву.
Московські князі зустрічали війська татар на підступах своїх володінь, тобто на рубежі Оки, але Гирей обійшов московські війська і вирушив форсованим маршем прямо на Москву.
Іван Грозний ганебно втік, спочатку в Коломну, звідти в Слободу, повз нещасну Москву зі Слободи до Ярославля...
Між тим Гирей 24 травня, на свято Знесення, підступив до Москви і ... в три години не стало Москви... Загинуло понад сто двадцять тисяч воїнів і громадян, крім жінок, немовлят і мешканців сільських, які втекли до Москви від ворога, а всіх біля восьмисот тисяч...”, - писав Карамзін.
15 червня з’явився Іван IV, який відповів на бажання Давлет-Гирея, щиро пояснити...
“Так каже тобі цар наш: ...Я всюди шукав тебе, в Серпухові і в самій Москві; хотів вінець з голови твоєї, але ти втік із Серпухова, втік із Москви — і смієш хвалитися своєю царською величчю, не маючи ні мужності, ні сорому!.. знову буду до тебе, ...якщо не зробиш, чого вимагаю, і не даси мені клятвеної грамоти за себе, за дітей і онучат своїх”, - описував слова гінця Давлет-Гирея Карамзін.
Розуміючи, що без Криму він ніхто, Іван IV так і вчинив: присягнув царю Орди, дав так звану “клятвену грамоту за себе, за дітей і за онучат своїх”, як давали подібні клятви всі його предки!
Тобто він, як і його дід дав уже другу “вічну клятву” кримському царю! В якій розписався і за себе, і за дітей, і за онучат своїх...
Зрозуміло, що російські історики ніяк не пов’язують цей епізод з відмовою від престолу Івана IV і передачею свого титулу Царя татарину Симеону Бекбулатовичу, і називають сам факт зречення від престолу “казусом”, але я вважаю, що саме повторне складання клятви слугувало однією з передумов для цього вчинку. На цілий рік Іван Грозний передав владу православному тартаринові Саін-Булату,нащадку самого Чінгісхана, а сам став князем Московським, Псковським і Ростовським, і йменував себе сам не інакше як “удільним князем Іванцем”.
Реально здогадатися що дійсно змусило так вчинити Грозного складно, адже щоби зрозуміти його треба бути параноїдальним шизофреніком і кровопивцею. Але певна логіка в його вчинку є.
Під виглядом прийняття умов Криму, а також для тимчасового відходу від справ у зв’язку з певною кризою в країні, був дуже вигідний йому для відходу в тінь. Тим паче при передачі трону православному Симеону сам він над ним владу над країною не втратив і фактично руками Симеона керував країною й надалі, приховуючи свою справжню роль саме стільки, скільки йому було необхідно для отримання тільки йому відомих політичних цілей.
Тіньове керівництво країною давало йому можливість втекти від відповідальності за стан справ у Московії, а після фактичного акту невизнання влади Орди, Московії жилося дуже непросто.
Адже дізнавшись про бажання Івана IV стати царем Орди Гиреї завдали Московії найжорстокішого удару в 1571 році, при якому тільки через спалення Москви князівство втратило біля одного мільйона людей убитими і полоненими, сам Іван Грозний своєю політикою до того часу “прорідив” її населення не менш ніж на 1,5 мільйона людських життів.
Страшна чума 1566 року знову ж спустошила землі Московії, та й безкінечна війна з Лівонією пожирала все нові і нові, й без того убогі матеріальні і людські ресурси.
Тобто, завдяки “зваженій” і “продуманій” політиці Івана Грозного, Московія, за роки його правління втратила майже половину населення!
Зрозуміло, що з таким розходом рабів Московія не була здатна продовжувати вести війну на півночі, тим паче, що її південний союзник став фактично її ворогом.
Треба розуміти, що війна на Півночі була необхідна Іванові Грозному як повітря, адже вона велася в інтересах Британської корони, на родинні стосунки з якою Грозний дуже сильно розраховував!
Саме тому і через інші вищеописані причини він вирішив піти на приниження перед кримським царем і об’єднатися з Ордою проти Лівонії.
Як описував вчинок Білинський:
“Кревна 350-річна спорідненість з Ордою, ординський московський інстинкт звеліли схилити, як звичайно, шию перед нащадками роду Чингисидів. Тим паче, що Кримське ханство могло підтримати Московію в Лівонській війні і убезпечити її південні та південно-західні кордони тільки за однієї умови: Москва та її князь повинні були залишитися васально залежними, тобто підданими роду кримських Гиреїв”.
Тим більше, що Давлет-Гирей пообіцяв, у випадку відмови Івана IV прийняти його умови, знову піти з військами в Московію! А другий такий “гостьовий візит” поставив би хрест на Третьому Римі назавжди! Так що в 1574 році, через 3 роки після удару хана Давлет-Гирея по Москві, саме в тому році, коли можна було очікувати повторного удару, Іван IV публічно склав із себе титул Візантійського царя — спадкоємця Константинопольського трону.
Але що виграв Грозний?
Час — він отримав час на реформи в армії та країні. Отримав можливість “освятити” трон Москви офіційним зведенням на нього самого нащадка Чінгісхана. А оскільки Саін-Булат походив із царського роду і раніше найменувався царем Казанським, то фактично він, після правління царя, тим більше, що Казань увійшла до складу Московії, титул царя зберігався і за нащадком Бекбулатовича.
Зразу ж після зречення Івана IV від присвоєного ним в односторонньому порядку титулу було споряджено велике, з багатьма дарами посольство до Криму, щоби докласти Гиреям про ці події, щоб усе пояснити і покаятись у виниклому раніше непорозумінні.
Навіть після того як у 1577 році войовничий Давлет-Гирей помер і його місце зайняв син Магмет-Гирей, Карамзін писав:
“Іоан поспішив відправити до нього знатного сановника, князя Мосальського, з привітанням, з багатими дарами (фактично даниною), яких раніше не бачила Таврида, і з наказом вельми поблажливим...: “Бити чолом Хану; обіцяти дари (данину) щорічні... вести себе сумирно...”. настільки домагався Іоан знайти сподвижника в новому хані...”.
Помітьте як лукавить Карамзін! Він називає данину “щорічними дарами”! Як споконвічного “росіянина”, тобто цілковито відданого Московії тартарина, його можна зрозуміти, тим паче, що Карамзін, дотримуючись вказівки Катерини ІІ, у всіх своїх працях замінив принизливе у відношенні Москви “данина” на “щорічні дари”, та й не міг він вступити в протиріччя зі своїм же твердженням, що з кінця XV століття Москва “перестала платити Орді данину”. Але як історика його зрозуміти не можна — ця підміна понять — загалом незначний, але яскравий приклад того, як Московія витлумачує незручні для неї факти.
Роль Орди в Лівонській війні
Чи потрібна була Лівонія Московії? Однозначно — НІ! Лівонія заважала лише одній морській державі — Великобританії! І саме в її інтересах діяв Московський деспот Іоан Грозний! Саме перед нею у нього були зобов’язання, порушити які він ніяк не міг!
Війну на півночі Московія почала спільно з ординськими військами, з ними ж Іван Грозний і повторно розгорнув бойові дії в Лівонії після того, як Лівонський орден припинив своє існування ще 1561 року. Нагадаю, що з метою знайти союзників у війні з Московією Лівонський орден припинив своє існування як самостійна держава і розділив свої землі між Швецією, Великим князівством Литовським і Данією. Тому після 1561 року Московія, спільно з Ордою, вела війну не з міфічним Лівонським орденом, а з Польщею, Швецією і ВКЛ.
Як писав Володимир Бєлінський:
“Уже 1577 року тартарські війська надали допомогу московським у Лівонській війні. Природно, “російські” історики про цю допомогу замовчують. Але подібні явища недомовок і відвертої брехні є звичайними і цілком природними в Російській імперській історії. Війська татар стали постійно ходити на Північ разом з військами московитів”.
“Незважаючи на татарську військову допомогу, з 1577 року почався швидкий захід московських успіхів у Лівонській війні. 1576 року на престол короля Польщі був обраний видатний полководець, мадяр Стефан Баторій, який буквально протягом п’яти років, тобто до кінця 1581 року, повністю вигнав московитів з Балтійських земель, і навіть узяв в облогу древнє місто Київської Русі — Псков”.
Що цікаво, хто ж воював проти Великого князівства Литовського і Руського, населення якого було однієї руської віри і говорило на мові дуже близькій до сучасної української?
Національний склад військ Івана Грозного, як пише Карамзін, був такий:
“...Іоан... на загальній раді бояр і духівництва оголосив, що настала година великого кровопролиття; що він... іде... на землю Німецьку і Литовську; послав усі полки на захід; ...крім Московитів, князі Черкеські, Шевкальські, Мордовські, Ногайські, царевичі і мурзи древньої Золотої Орди, Казанської, Астраханської день і ніч ішли до Ільменя і Пейпуса”.
Московитські фіно-угри йшли на Руську землю разом зі своїми фактично одноплемінниками ординцями! При цьому понад половина військ Московії були явно ординські війська!
Дивно також, що Карамзін забув згадати у переліку військ Іоана Грозного назви інших тартарських військ: Касимівських, Булгарських і Тульських тартар. Чи він їх вважав на той момент вже корінним населенням Московії?
Недоцар Іоан Грозний
Сам Грозний був дуже серйозно хворий. Хворий невиліковною хворобою, якою наділяв престол московський усіх своїх монархів. Ця дивна хвороба називалася та й зветься: Манія Величі. І манію цю правителі Московії регулярно пестили, плекали і леліяли.
Одна за одною виходили сакральні книги, що розповідали про великі справи князів московських. Так, у фоліанті складеному на початку 16 сторіччя, “Слові про Великих князів Володимирських Великої Русі”, стверджувалося, що, мовляв, Володимирські князі перенесли столицю Русі з Києва до Володимира, а звідти в Москву! І ведуть вони свою родослівну через закликаного на княжіння Рюрика від самого римського імператора Августа!
Там же згадувалася знаменита легенда про передачу візантійським імператором Костянтином Мономахом царських регалій, у тому числі так званої шапки Мономаха, Володимирському князю Володимиру Всеволодовичу, він же Володимир Мономах. Ними він нібито вінчався на престол свого “вільного і самодержавного царства”! го царства»!
Виходячи з того, що Володимир Мономах нібито вінчався на царство, Великий князь Московський міг називати себе царем ще до того, як Іван Грозний здійснив офіційний обряд вінчання на царство.
У московитській політичній свідомості титул царя був набагато вище за королівський, так як згадувався ще в Біблії, а “цесар”, “король” - слова створені людиною, і цей титул присвоювали собі завойовники, тоді як титул “цар”, “самодержець” ішов від Бога!
Тому, коли імператор Священної Римської Імперії запропонував Івану ІІІ королівський титул, Великий князь Московський відкинув цю пропозицію, вважаючи своє значення і положення не нижчим за королівське. Більше детально ознаки цього мракобісся про зазіхання Московії на те, щоби зайняти місце поваленої Візантійської імперії були обґрунтовані в політичній доктрині “Москва -Третій Рим”.
Але в чому була найстрашніша оказія! Ніхто в Європі переконань московських князьків у їх боговибраності не поділяв, і титул царя за Іоаном визнавати ніхто не збирався, не дивлячись на всю ту доказову макулатуру, яку він видав.
Передусім це відбувалося тому, що всі королівські доми Європи знали фактичну родослівну роду Московських князів і відверто не розуміли, як вони можуть претендувати на титул царя, тим більше Русі! Так у 16 сторіччі у ВКЛ і в Україні ще проживали князі старшої династії Рюриковичів, які стояли в династичному ряду набагато вище за Московських князів. Більше того, за свідченнями Карамзіна, сам Стефан Баторій, не обмежуючись у висловлюваннях, відкрито звинувачував Грозного в елементарній брехні і в непристойних вимислах:
“Стефан писав: що московська грамота (про зазіхання на трон Костянтинополя) є підроблена. Що бояри московські обманом включили в неї статтю про Лівонію (вигадали факт того, що Лівонія займає території споконвічно належних Московії).
Що Іоан, кажучи про мир, воює цю землю Королівську і вигадав байку про своє походження від Кесарів Римських!
Що Московія беззаконно забрала в Литви і Новгород і північні області, і Смоленськ, і Полоцьк!”.
І далі Стефан писав: “Хвалишся своєю спадковою державою, - не заздрю тобі, бо думаю, що краще гідністю отримати корону, ніж народитися на троні від Глинської (спадкоємниці опального ординця Мамая), дочки Сигизмундового зрадника (нагадування про матір Івана Грозного, що втекла з Литви)... Засуджуєш моє віроломство вигадане, ти, складач підробних договорів, змінюваних змістовно обманом і таємними додаваннями слів, які бажані єдино твоєму безумному владолюбству!”
Баторій навіть не хотів далі говорити з московськими послами, і просто вигнав їх зі свого табору. А щоб утерти “царю царів” сопливого носа, відправив Іоану видані в Німеччині на латинській мові книги про справжнє походження московських князів, від данника ханів Перекопських!
Стефан Баторій так і написав Івану Грозному, що ще його дід Іван ІІІ, як і всі його попередні предки: “Злизували кобиляче молоко з грив татарських коней”!
Ось така от дивна історія про царя, вельми благородного, за книгами і грамотами, виданими ним же самим, походження, яке не визнавали ні в Європі, ні в Криму, ні в Константинополі. Ось так спроба Грозного брехнею і підтасовками прихопити Візантійську спадщину, на жаль, успіхом не увінчалися, зате дала його нащадкам великий ґрунт для розвитку з власних параноїдальних ідей.
Кінець “царя”
1582 року Польща, ВКЛ і Швеція, кожна зі свого боку, відвоювали у Московії всі раніше захоплені нею землі в так званій Лівонській війні.
Стефан Баторій, очоливши об’єднані війська Польщі і ВКЛ, завдав Московії удар зовсім у несподіваному місці. Його війська осадили і штурмом взяли Полоцьк. А потім один за одним упали: Великі Луки, Невель, Озерище, Заволоччя, Холм, Стара Руса, Острів, замок Шмильтен.
Перед військами Баторія відкрився прямий шлях як на Псков, так і на Москву.
Шведи, через Карелію, відвоювали у Московитів раніше захоплені Лоде, Фікель, Леаль, Габзаль, Нарву, Іван-Город, Яму, Копор’я і Вітенштейн.
Іван Грозний, хоча і мав удвічі переважаючу за союзників армію майже в 60000 людей, не зміг вести війну проти Баторія з його 17,5 тисячами людей і армією шведів усього в 8100 людей!
“Тартарська” армія московитів не була здатна воювати при такій “малій” перевазі і була змушена підписати з Європою мир на їхніх умовах.
Так мир, укладений у сільській дерев’яній хаті села Ківерова Гора, поблизу зруйнованого війною містечка Ям-Запольський, констатував: Московія втратила все, що зуміла захопити за 24 роки дикого розбою в регіоні!
Показово, що підписання миру обернулося скандальним конфузом: у примірнику Стефана Баторія Іван IV найменувався князем Московським, а у примірнику для Московії — нахабно з усіма титулами, які він сам собі привласнив.
Помер Іван IV у 1584 році.
Повернення Орди
Син Грозного, Федір Іванович, великим розумом не відрізнявся і забув після сходження на престол поцілувати ноги своїм кримським володарям, за що був жорстоко покараний.
У 1591 році Кримський цар Кази-Гирей знову пішов на Москву порядки наводити. Після несерйозних бойових зіткнень, усе вчергове закінчилося присягою роду Чингисидів на вірність і визнанням Кази-Гирея своїм Верховним царем. А за певні турботи, які Москва принесла своєму істинному правителю Кази-Гирею, виплатили “великі поминки”, чи, якщо говорити простою мовою — Велику Данину.
Як писав московський васал своєму господарю, зі слів Карамзина: “...Я (Федір), бажаючи дружби твоєї (Кази-Гирея) і Султанової (турецької), не слухаю ні послів європейських государів, ні воланням мого народу і пропоную тобі братство з багатими дарами (даниною)”...
Слова свої Феодор підтвердив, видавши тому: 10000 рублів понад шуби і тканини дорогоцінні, обіцяючи присилати щорічно стільки ж! За що отримав від нього ШЕРТНУ, чи клятвену грамоту з золотою печаткою, подібну до тої, що підписували всі московити, починаючи з Іоана ІІІ.
Фактично цей документ можна назвати не інакше як горезвісний “Ярлик на княжіння”, який традиційно давала Орда московським князям на знак виплати тими тої самої щорічної данини.
Тобто, описуючи події кінця 16 сторіччя, Карамзін сам відкидає власне твердження про те, що Москва перестала платити данину Орді і отримувати від неї ярлики на княжіння ще наприкінці 15 століття!
Підписав дану Федором клятвену грамоту на вірність і підданство роду Гиреїв згодом і Федір Годунов, який став після останнього Рюриковича правителем Московії.
Цікаво, що Годунов ніколи не забував і не приховував свого ординського походження і навіть пишався ним!
Платили Орді і Романови, по кінець 17 століття, залишаючись вірними васалами Кримської Орди. Ганебну щорічну данину Орді Московія платила аж до 1700 року.
Тобто, Москва споконвічно була васалом Орди, а зовсім ніякою не самостійною державою. І з 1242 по 1700 рік, а саме 458 років, справно платила Орді данину.
І проблема по суті не в самій данині, а в тому, що правителі Московії регулярно отримували ярлики на княжіння в Москві і визнавали свій васалітет і вищість над собою Орди, а в храмах Московії славили в першу чергу імена царів Орди, а вже потім — імена своїх місцевих московських правителів.
Татаро-монгольське іго
Про те, що Московія, з її споконвічним мордвино-угро-фінсько-тартарським етносом, ніколи не могла стати братським народом слов’янам: українцям, білорусам, полякам — було зрозуміло завжди і самим московитам і всім навколишнім.
Про те, що немає і не буде виправдання жодній релігії, яка в благих намірах стерла з лиця Землі цілі міста і народи — також факт. Як і факт те, що нація зрадників і катів Русі, нація віковічних слуг, лакеїв Орди ніколи не буде визнана ні братською, ні рідною, ні близькою, ні дружньою. Все життя московитів — це злочин, фальсифікація, зрада, підробка... Але московити нібито не розуміють цього і тиражують для нас свою правду — московську. Правду, яка розповідає нам про злодіяння Татаро-Монгольського іга і про героїчний спротив ігові “руського” народу Московії!
Я просто зрозуміти не можу, як можна повірити в московську казку про боротьбу з татаро-монгольським ігом, якщо Москва завжди забирала собі половину того, що збирала з РУСІ?
Цей реальний стовідсотково доведений ФАКТ — вельми істотний, докладу я вам, ФАКТ!
І, незважаючи на те, що московські “історики” у спробі назавжди відхреститися від Орди вигадали татаро-монгольське іго, на яке й повісили звинувачення у всіх бідах Русі, цей факт провини за їхні злодіяння з них не знімає!
Московія ЗАВЖДИ, однаковою мірою розділяла результати грабіжницьких набігів на РУСЬКУ ЗЕМЛЮ з Ордою. А порівну, як відомо, ділять здобич - “данину”, отриману з “псевдобратського” народу, тільки справжні брати!
Отримання навіть малої долі від здобичі поставило б хрест на ідеї якого-небудь прощення Москви за співпрацю з окупантами, але свідчення того, що Москва ділила награбоване порівну, робить із Москви не просто співучасника злочину, а й повною мірою співвідповідача за всі злочини Орди.
Московія, завойовуючи землі України і Білорусі, завжди ділилася по-братськи тільки з Ордою! Орда і Москва — ось справжні брати!
При тому молодший брат саме Москва. Той самий молодший брат, який забажав усього того, чим володів старший і зруйнував Орду ізсередини.
Той самий молодший, який цілими сторіччями виношував план підкорити Орду, для того, щоби підкорити в подальшому весь світ!
Більше того, скажіть, що взагалі Московія змінила, коли захопила владу в Орді? Чого досягнуло це утворення, яке зараз стали називати “Росією”? Нічого!
Московія, навіть за словами Лева Гумілєва у книзі “Від Русі до Росії” нічого не привнесла в засади життя Орди, так як сама протягом століть була їхнім жалюгідним васалом. Захопивши Орду ніякої “нової цивілізації” Москва не створила!
Навпаки, замість прогресу і створення чогось нового Москва просто скопіювала поставлену ще Чінгісханом мету для його Імперії розбою і поневолення: “Дійти до останнього моря”!
Росія — країна, яка нічого не будувала, а лише руйнувала. Олександр ІІ, в передмові до підручника географії для кадетських корпусів, так описував місію Росії:
“Росія — держава не торгова і не землеробська, а військова, і покликання її — бути грозою світу”!
А як вам гасло царизму: “У Росії немає союзників і бути таких не може”!
Вам не здається, що ця фраза повністю виключає ідею братського союзу за визначенням?! Московія-Росія — це країна вічного грабунку і розбою. Віками вона жила за рахунок підкорених народів — жертв свого розбою.
Постійна експансія була найважливішою необхідністю для її існування, оскільки без знову поневолених народів Імперія не могла існувати!
Чому? Та тому що щойно Росія захоплювала нову територію, вона повністю виснажувала її. У поневоленій країні, після окупації її Росією, наставав період деградації, який приводив її в занепад. А щойно “поступлення” зі знову “воз’єднаної” країни припинялися, Росії необхідна була нова жертва, адже в іншому випадку Росію чекав крах!
Так тривало століттями, так відбувається і зараз. У Орди-Москви-Росії друзів немає, як бути і не може! Ну не дружить Господар з рабами! Не цікавий Царю союз із рабами!
Росія завжди просто живилась іншими народами — вона “з’їдала” їх, поневолюючи, роблячи їх “своїми елементами”: обертаючи насильно у свою віру; знищуючи все місцеве національне.
Весь “великий гуманізм” російського імперіалізму по суті — це звичайний відкритий геноцид народів! Оскільки будь-який поневолений народ, попадаючи в “сім’ю народів Імперії”, позбавлявся не лише свободи і майна, у нього забирали і його віру, його мову, його культуру, його національну ідентичність — його, по суті, стирали, знищували.
А це давня технологія Орди — цілком і повністю перейнята Москвою. Така ж технологія як спільна крадіжка, грабіжництво і розбій! Орда не просто об’єднала під собою рабів, вона і змушувала їх ставати співучасниками страшних злочинів: насилля, вбивства, грабежів, мародерства.
Лев Гумілєв навіть називав це явище “зародженням російської східної єдності народів”, хоча, мені здається, не може прийти в голову здоровій людині ідея про те, що “єдність” зароджується шляхом розбою і прилучення його жертви до свого злочину.
Подобається мені ще, коли сьогодні говорять словами Гумілєва: “Орда врятувала Русь від католицтва”!
В цей момент я даю собі питання: до чого тут католицтво, якщо в Москві регулярно стверджують, що Росія — світська держава і всі релігії світу в ній існують без взаємних гонінь і звинувачень? Чи казка про світську державу це чергова брехня? І Росія все ж таки не що інше як Православний Джихад і одне з найважливіших її завдань — це вічна війна зі всіма іншими релігіями світу?
І виходить, що споконвічне православне татаро-монгольське іго не закінчилося, а трансформувалося, мутувало у величезну мракобісну, ущербну і неповноцінну релігійну країну, яка, як і раніше, бореться за панування своєї древньої і нікому вже не цікавої єресі над усім світом?
У цьому суть древніх духовних “скріпних” традицій Орди-Московії-Росії?
Олег Чеславський